Шовки
Летять шумкі шовки, щоб лагідно сповити
попалені горбки, пощерблене чоло.
І пензель золотий відновлює на плитах
затерті імена і вибите число.
Та падає листок і закрива століття,—
утворений провал їх миттю поглина.
І промінь, наче перст, пронозить верховіття,
і кам’яні карби промацує до дна.
Зусилля твоїх рук чогось на світі варті?
Де камінь родовий, де пращурів віки?
Щоб визначить чіткіш рельєфну смерті карту —
летять із краю в край золочені шовки…
Ось Мовчанівський гай, там — Воронів криничка,
тут — терен, свербивус, там — вибалок, ситняк.
Ледь виступає зміст, як на траві росичка,
крізь сповиття шовків пробивсь кілка гостряк.
Щоб пам’ять закріпить, повторюєш щомиті:
— Життя, життя, життя, життя, життя, життя…—
Але не знаєш ти, що губи вже сповиті:
шумкі шовки летять… летять, летять, летять…
***
