Слово блаженного Прохора з глибини серця
Изсыпану же бывшу попелу, и ту
абие преложися в соль.
Києво-Печерський патерик
З лободи роблю хліб і лебедником звуся,
обертаю і попіл мирянам на сіль,
і до неба мій погляд обернений в скрусі,
покликаю, всевишній, тебе звідусіль:
— Ізласкався над нами, убогими духом і тілом:
що та воля, вона неспроможна життя обійнять!..
Плоть стареча зібгалась, неначе капшук спорожнілий,
і листки лободи мідяками у ній торохтять…
Що ми зможем придбать за шажок, сю мізерну ніщоту,
клоччя жмут, чи смолу, чи соломи рядно? —
щоб бичка-третячка залатать і розвіять скорботу,
потерушне нутро закропивши холодним вином.
Що ми можем? А можем з стеблиноньки льону
на сто ліктів наткати собі полотна
і пустить в довжину крові нитку червону:
довжина полотна — то життя довжина.
В білім сувертку днів, у тугому сувої,
позлипавшись, вологі злились письмена,
бо мечем, як пером, що зволожувавсь кров’ю,
нотувались звитяги на шир полотна.
Поїдучий вогонь спопелив все до титли,
і сувої дерев, розгорнувши, читав,
і за вітром пустив, але пам’ять не витлив:
позосталася нить у золі золота.
І листки лободи, що у зір залетіли,
лютим вихором зірвані з чорних багать,
кружеляючи тихо в спустошенім тілі,
наче била у дзвонах, іржаво дзвенять
і чи збудять, чи ні княжі душі поснулі —
калатайні листки в оболонках лунких —
разом з попелом чорним в небесну півкулю
відлітали нетлінні опуклі рядки:
—Що ви сієте? Чисте зерно на майбутнє?
Все, що сіється тлінним, в нетлінні встає…
Не сховатись олжі у жоднісінькім скрутні —
неухильне для всіх правосуддя моє…
Святополче, візьми чорний попіл в долоні,
свою кривду присип і роз’ятри вуста,
щоб було, наче кров, кожне слово солоним
і солодким, як правда свята.
***
