Солдатка
וּמִי הָאִישׁ אֲשֶׁר נָטַע כֶּרֶם וְלֹא חִלְּלוֹ יֵלֵךְ וְיָשֹׁב
לְבֵיתוֹ פֶּן יָמוּת בַּמִּלְחָמָה וְאִישׁ אַחֵר יְחַלְּלֶנּו
(Deuteronomium, XX, VI)
На довгу лекцію спішила
Студентська рясноцвітна юнь.
Дівиць учених барвна сила
Кишить кругóм, куди не сунь.
Олег зайшов один з послідніх,
За дальню парту примостивсь,
Од променів післяобідніх
В нудí зіщулено крививсь.
Затóго надійшли у парі
Цікавих двоє подружат —
І мій джиґун у цій кошарі
Собі примітив овечат.
Певніше, вибачте, єдину
Обрав його питливий зір,
Дарма що тільки холодину
Являв зіниць її убір.
Проте обманюватись любо
Здавен Олегові було.
Нехай скажу я, мабуть, грубо:
Простак — у долі помелó.
Ім’я цікавої почувши,
До Ані він увесь приник,
На повні стегна раз зирнувши,
Не раз би Зевс туди проник.
Та годі бавитись! Почати
Час пару нам уже приспів,
В Пашковського умом пірнати
«Безодню» безутішних слів.
Всі перше слухали уважно,
А дехто і конспектував.
Мій при́ятель зітхав поважно
І руку зрідка утомляв.
Та око íнде поглядало,
І вухо теж було не там.
Дівча привабне, знать, читало,
Тривожно вп’явшись в телеграм.
Олег бродив нерушно залом,
Йому хтось бісики пускав;
Та він, піднявшись над зага́лом,
На них погірдно не зважав.
Проміння хлопцю допікало —
І той пересідав не раз.
Кінця вже серце дожидало:
«Бодай би день хутчій погас!»
Нарешті пара закінчи́лась,
Розходились в утомі всі;
В Олегу кров заяворилась,
Кого б не їли муки сі?
Юнак, пішовши за дівча́тьми,
На сходах Аню огукнув,
І та, стучавши каблучатьми,
Почула те, що той прогув.
«Привіт! Чи Аня панну звати?»
«Привіт. Це справді так».
«Олег. Тебе я рад узнати».
«Ця зустріч — добрий знак».
«Філолог я, вкраїнське слово
Досліджую, кохаюсь в нім,
І усно, і, повір, письмово
Утіху я знаходжу в цім.
А що до тебе, дай спитаю?»
«Я мову і літературу
Англійську тут сама вивчаю».
«Я хочу йти в магістратуру».
«Невже?» «Так. Мову я бажаю
Англійську глибше осягти.
Я нині вже перекладаю
І Мілтоном труджу персти».
«Кудись тепер ти поспішаєш?»
«Додому лиш. Даруй, а що?»
«Так, мо’, зі мною погуляєш?»
«Скажи мені, лишень, пощó?»
«Ми бесіду могли б довільно
На Монастирській провести?
Об чім балакати нам спільно,
Я не збагну ніяк, прости.
«Магістратура лиш цікава
Для тебе зараз, далебі?»
«І також постать моложава,
Дозволь зізнаюся тобі».
«Прости, але тепер гуляти
Дух щирий не бажає мій,
Бо щойно довелось узнати,
Що друга зжер воєнний змій.
Авдіївку він, боронивши,
Під нею безвісти пропав;
Мене самітну залиши́вши,
Журбою серце пронизав».
«Шкода́… Прощай, тобі я зичу
Удачі і яснóго дня!»
«Навза́єм! Дякую, пани́чу».
— Так попрощалось дівченя.
Мов Баррі Ліндон, він ступає,
Під ноги скривджено глядить,
Недолю власну проклинає
І простоту свою кори́ть.
Щоб упіймати, одпустити
Повинен ловчий звіринý.
Щоб лань котрý, як лев, скорити,
Найперше сам пройди війну.
