Старокиївський триптих
Віси сам, як могу сказати всіх книг
подобнаа, уне ми, і тобі полезнаа,
еже от того божественаго и святого
манастиря Печерськаго відеанаа и
слишаннаа от многих мало сказати.
Писав дьячок Нестерец с
Сокалья, міський син Лукьянов.
(Києво-Печерський патерик, 1113)
1.
Ніч смутку на стінах печерних намул полишила
і списаний аркуш дотла спопелила.
Дмухнув вітерець, лиш клапті стовпцем закружляли,
зосталися літери, ніби відлиті з металу.
І дяк прочитав те, в що вилилась звечора думка:
«Любов неділима і руха тебе без керунку».
Рукою провів — літер зернини змішались,
рядок був той самий, та іншим був зміст на скрижалі:
«Людов небілима і рута бере бехкебунку».
Спотворений зміст, певно, був візерунком,
бо літери гнулись в дугу, як магнітні опилки,
тяглись до руки, до волі людської навиклі.
Слухняно ставали то вздовж, а то впоперек хутко,
то бігли шнурочком вони за долонею прудко!
І раптом збагнув він сутність нетлінно-слухняну,
коли зусебіч їх пильніше оглянув:
між ними зіяли такі незглибимі зазори,
що можна просунуть не лише каламар, але й гори…
І все, що мережив, те згріб гарячково у жменю,
відчув на вагу, що літери ті преваженні…
Ходив і губив — що не крок — зерно по зернині…
І там, де ступав, земля стугонить і донині.
2.
Аз же по достоанию, како візможу
похвалити тя,
і скверни уста имія и
нечист язик?
Вологою насотувалась сутінь,
лягала, ніби змочена в отруті,
хустина на посинілі вуста,
текла смолою в горло гіркота,
і галос облягала німота…
Безугла ніч, вологою набрякла,
лічила з ринви падаючі краплі
і м’язи спазмом зводила мені,
аби засклити в траурнім вікні,
де ні знаку про сонцемирні дні,
ні скалки світла в чорній глибині…
…Слова перебираючи барвисті,
він шепотів: уста, листи, намисто,
лілея біла, коло, колоски;
і в кожнім слові схоплювались чисто
на спогадах очищені роки.
Рука на дотик відчувала звуки:
гранчасті, круглі, гострі, наче шкло, —
вони творили в темряві сполуки,
яких в житті ніколи не було:
намисто уст, лілея колобіла,
гранчастий рот розплющених криниць…
Цієї ж миті внизувались стріли
у отвори розширених зіниць.
Та все ж із надрів пам’яті щомиті,
пульсуючи, спливали імена,
вуста мовчали, сутінню залиті,
перехильцем допивши ніч до дна.
3.
В бік ночі хилиться трава,
і вітер душу порива,
мов жухлий лист, як порошину,
щоб в лійкувату порожнину
її всотала круговерть,
в безмовність, де владує смерть…
Та все ж, та все ж ти — двоєдиний,
о літописцю невиспимий,
при ночі цій, при світлій днині,
при повнозвукій крапелині,
що часом виповнена вщерть.
Рука з пером у ніч простерта
над німотою, понад смертю,
над чорним дзеркалом води,
над муром ночі, що зіпертий
на підмурівок зі слюди.
І слово, в десять сажень глибу,
перед ченцем вже ставить вибір:
окремість дня чи ніч злиття?
Та чи насправді несправдиме
твоє жадання?.. Віхоть диму,
мов з головешки — відмайне…
Позолотившися вогнем,
поглянеш — далеч несходима
і ти, що танеш день за днем.
***
