Стовпи
А що ж в минулому? Що там?
Безклопітно чи можна жити?
Якщо нам зраджують літа,
а пам’ять, як вода несита.
Навіщо прагнуть новизни?
Щоб те приспати, це затерти?
Раптово круто озирнись,
побачиш порожнечу сперту…
Але ж, але ж… і дуб звідтіль,
і гори, і скупа криниця —
в ній не вода ряхтить, а сіль
і мед застиг солонолиций.
Життя обернене й назад,
і звідусюди видно нині,
то — соляні стовпи стоять
по позаобрійній долині…
Гукнеш: — Лю-бо-ве! —
порохно
розсиплеться, мов хмара біла…
Не клич того, що вже давно
було, аби не розлетілось.
Печаллю об’єднай, скріпи
життям кристалики солоні…
Попереду куриться пил
і білі височать колони…
***
