У лузі
Росою поглиблена пахолодь м’яти,
високий туман поснував береги,
де мнуть живокіст безшелесні лошата,
роздмухані в лет — з молодої снаги.
Чому це не спиться під небом відкритим
і мулько лежиться на повсті трави,
і хто це шепоче за мене молитву
з єдиного слова-двозвука: «Живи…»
Біліє рука, прохоловши на скроні,
і пута шовкові біліють у ній,
і тупають глухо натруджені коні
в немірянім лузі, в його глибині.
І вся вузькота, неспівмірність душевна
з густим зорюванням на синьому тлі
здрібнила тебе, наче макове зерня,
поклавши в пожадливе лоно землі.
І знову обійде тебе, обтолочить,
досвітніми зблисками гнаний, табун,
і знову ти винесеш з білої ночі
зарошене жмуття конопляних струн.
***
