“У попелі білім, в руйновищах білого царства”
У попелі білім, в руйновищах білого царства,
немов погорільці, дерева зчорнілі стоять,
і п’яний іде, по черзі вітається: «Здрастє», —
частуючи щедро книшами дерева підряд.
Він дійде до хати, якої давно не існує,
і знайде у попелі синій гартований ніж,
і сині вудела, які позостались від збруї,
вогнем пожолоблений згаслий леміш.
І, взявши вуглинку, повітря, мов шибку, позначить;
і видиха з парою голос пригаслий на скло,
і видавить ліктем отвердле повітря гаряче,
аби долетіло до мене звертання: «Павло!».
І я стрепенувся, віддалений віком від нього,
розплющивши очі, побачу ранкове вікно:
хитається штора не знати чому і від чого,
і світло лежить на долівці, немов полотно.
Е, ні, не наснилось… Неначе отрута,
закапалось ймення у вуха крізь сон,
і власне життя вже здавалось почутим,
і тиша була, як тугий виногрон…
Чому ж я тремчу перед смугою світла,
і штору рухливу відсунуть боюсь,
мов протяг холодний, що дме з того світу,
ввійшов був у тебе і кров’ю загуск…
І світло спинилось в дорозі до тебе:
бліде, полотняне — на клапті хоч ріж,
і сонце застряло у попелі неба,
як в пам’яті сонній: війна і леміш…
***
