Вечірнє
Де ж ти журно, круче, крячеш,
що тебе я і не бачу?
Чи від поклику відстав,
чи всотала висота?
На вустах моїх німих
махаоном крик притих:
слуха — не схлюпне крильми…
Круче, поклик твій з пітьми,
склянку обрію розбивши,
ти крильми щось чорне пишеш, —
то ж порізи — не письмо, —
мохом куриться димок,
у долини натікає…
Круче, ти летючий камінь —
отвір в просторі пробив, —
день чорніє голубий…
Зір чорніє волохатий…
І метелики крилаті
вилітають з вуст моїх.
— Круче, змовчать я не зміг!
Бо витке мотуззя диму
горло стиснуло незримо…
А твій кряч з височини
навіть голос почорнив:
— Кру…
***
