Верба зелена коси розпустила
Верба зелена коси розпустила
Й полоще їх у річковій воді.
А я іду по втоптаній стежині
Босоніж по своїй святій землі.
Вдихаю білий дух п’янких вишень,
Ковтаю жадібно сухе повітря,
А невгамовний вітер-буревій
Розносить навкруги бліде суцвіття.
Село моє замріяне й ясне,
Немов в віночку, квітами завите
Красиво вдягнене в густі садки.
Таке ясне і трохи гордовите.
Лиш тут живуть такі привітні люди,
Талановиті, щирі, запальні
Моє село, моя маленька Україна
Що визирає діток у яснім вікні.
Сміється в золоті старих беріз
Моя красива і простора школа,
Така висока, біла й ошатна
Така прекрасна й трішки сивочола.
Моє село зростило трударів,
Людей високих мріями й ділами
І я горджуся тим, що тут живу,
І я горджуся цими іменами.
Нехай про них не знає увесь світ,
Нехай вони для когось невідомі.
Та серце гордість сповнює щомить
Це наші лікарі, керівники, військові.
Це мудрі історичні імена,
Це наша невмируща горда слава
Васильченко і Рейнюки брати,
Їх ця земля для світу колисала.
Дощем умите, скроплене ущент
Стоїть село огрядне й величаве
Моє село, батьківський отчий дім
І небо від ставочка зеленаве.
