“Від листопаду вседенного”
Від листопаду вседенного,
від неба надто голубого,
від яблука — така студінь,
що, наче кригу, власну тінь
б’єш закаблуком — і дзвенить…
Яка холоне жовта мить!
В бадиллі жил, в загуслій крові,
в очах — дрімає жар любові,
а в голосі — густі меди…
Сніги, о доле, відведи!
Листки на дзеркалі води
відтінюють глибокий холод
і свідчать: ти був молодим,
неначе клен, що згас поволі.
***
