“Вода спалахнута не гасне”
Вода спалахнута не гасне,
узявшись золотим льодком,
і чайка падає шугаста
з-під неба зірваним листком.
Овершки хмар жахтять пшенично,
хо-ло-не-по-піл-на-льоту…
І очі рве студінь кринична
углибочінь, у висоту…
Аби забув про всі щербини
і про тернини та сучки,
що душу брали, як на кпини,
і тіло рвали на шматки,
бо ж все, що зриме, те вороже,
і чинить розбрат, дух гнітить…
і тоне зір в блакить порожню,
а тіло на сучку висить.
І з горла б’є волання: — Боже!
Мов цвях у тілі — кожна мить!.. —
Мов мед — грудневий простір пився,
бурштинно танула хурма,
та в горло вустюки вп’ялися,
що й голосу для слів — нема…
Німа поверхня, подивися,
затерла хлюпіт хвиль пітьма…
Усі слова в уста втяглися,
зосталось половинне: «Ма…»
Губ не зімкнути, не з’єднати
навіть свідомості мені,
розверзлись береги щербаті —
і ринуть води крижані…
Я не надбав, але й не втратив,
лише душею спорожнів…
***
