Вода (“Впотужнилась вода — уже й не перейнять”)
Впотужнилась вода — уже й не перейнять,
припала до землі її важка печать.
І змила кущ лози з мурахом на листку,
пробігши в безліч ніг раптово по містку…
Опізнені дощі десь нагорі пройшли —
нам докотив потік лиш піняві вали,
яких не зупинить, не перейнять веслом,
а тільки стать, як мур, упоперек селом.
Ми бігли слідкома, але потік зникав,
і кожен чув на смак, яка вода швидка,
яка вона гірка — аж подих забивало…
Потік зникав, зникав, його було нам мало.
Він піну полишив, зламав місток і кладку,
до губ луску пришив, дрібнесеньку — на згадку…
І слух нам огромив, і звабив у дорогу,
і глину простелив під босі наші ноги.
Ішли, ішли, ішли… місили вперто глину,
і на губах несли дзеркальні крапелини,
бо знали там внизу, де зупинились води,
проклюнувши сльозу, велике сонце вродить.
І хвиля набіжить, шовково нас огорне
і змиє в одну мить з дитинства плями чорі.
***
