Я навіки твоя
Далекі зорі в небі мерехтіли,
Про щось шепталися жита,
Вони стояли під вербою і мовчали,
А поруч тріпотіла пустота.
Вона торсала їх за юні плечі,
Шептала їй нервово: «Йде біда…
Ще не одна із твого ока
Впаде непрохана сльоза.
Не раз, дівчинонько, заплачеш,
Не раз косу ти розплетеш,
Не раз отут, на цьому місці
Сумної тихо заведеш…»
Минали дні,летіли ночі,
Серця тремтіли на вітру.
«Життя без тебе я не знаю,
Тобі заміни не знайду» –
Так говорив слова кохання,
Вона шептала: «Я люблю!
За тебе,милий мій,коханий,
Щоночі Господа молю»
Любов витала білим садом,
Плела вінки із світлих мрій.
Вона по-справжньому кохала
І він мав тисячі надій…
Не бачив він,вона не знала,
Що ранок їх розлучить назавжди,
Що він промовить безнадійно:
«Я повернусь!Ти тільки жди…»
І він пішов у бій кривавий,
А в серці билися слова:
«Тебе ніколи не забуду,
Навіки лишуся твоя!»
…Посивіла дівоча коса,
Сизо-білим покрилась туманом,
І упала остання сльоза
З ока жінки, що жила обманом.
Все стерпіла,любов зберегла
І самотності юність віддала,
Щастя років квітучих своїх
На чекання пусте проміняла.
Серця стукіт затих, зупинилась Земля,
Тільки чути слова: « Я навіки твоя!..»
