“Я жайвора шукав по пісні в піднебессі”
Я жайвора шукав по пісні в піднебессі.
Він, випливши, зникав, аби ізнов воскреснуть,
і поле підіймав, як полотно за нитку,
і павутину пряв прозору для сповитку.
Жарино в жмені, жайворе пекучий!
Зронися в губи, голос мій озвучуй.
Впікайся глибше, швидше в серцевину,
пронизуй наскрізь, наче намистину.
Летить угору тлінне моє тіло,
лиш тінь внизу лишається змаліла…
Чим вище в небо, тим все глибше в себе:
тріпоче жайвір в зрубі моїх ребер.
На піднебінні тане звук-сніжина,
і пише вигук золота вуглина…
Ой жайворе прозорий, що й нема
навіщо стрімко вгору підіймать!
Аби розпорошити до піщинки,
а душу, спеленавши в павутинку,
тягнуть-сотати вгору що є духу,
щоб висушить, обплутавши, як муху,
і вниз жбурнуть, де порошина тіні
трима за нитку хмарку посивілу.
***
