“За тридев’ять небес”
За тридев’ять небес,
де нема ні плачу, ані сміху,
де у райських садах
не вмовкають джмелі й солов’ї,
де вощиновий берег
спливає медами справіку
у нектарні бездонні озера
й дзвінкі ручаї,—
звідти,
з вимірів тих
золотих-осяйних-незбагненних,
мама з татом
вдивляються в мене
крізь божі світи,
ніби хочуть сказати
щось дуже важливе для мене
та від чогось мене, нерозумного,
застерегти!
Губи, брови, морщинки
ворушаться в болісних зламах —
хоч на мить на одну
відступи, відпусти, німота!
Але марні вони,
позамежні оті намагання,
бо печать невидима
лягла на пошерхлі уста!
Так зі снів
ми і світимось втрьох,
наче храмові свічі:
я — з свойого, земного,
вповитого тліном гріхів,
а вони — з того сну,
де ні слів, ані сліз,—
тільки вічність,
та пісні солов’їв,
та вощиновий мед
берегів.
1997
