Земля і сніг
О білість! Тебе забагато!
Це надмір для зору — і все не ввібрать.
І чим відшкодуються змушені втрати —
живучим струмком а чи летом пера?
Підступна волога, крізь кригу гранчасту
на світ позирнувши, повзе долілиць,
і стала під деревом тінь щелепаста,
ніяк не розплющить блакитних очиць.
Тванюка-сльота, чи багно-мокротеча,
чи залишки криги під шаром сміття,
чи ранок, який переходить у вечір,
чи ворон, що вперто летить в забуття?
Вдивляйсь, розпустивши в безмежжі зіниці,
вбирай по крупиці всю біль-білоту.
Бо зраджують нас ці сніги білолиці,
втрачаючи легко свою чистоту.
Затиснувши в жменях чи сніг, чи жарини,
про власне сумління замисливсь чомусь,
бо білість снігів переходить в глибини,
бо в чорного з білим довічний союз.
***
