Жінка, що малює квіти. Присвята Катерині Білокур
„Катерино! Збирай пензлі та іди до хати!”
Катерина все малює, злиться, кричить мати.
Катерині босі ноги роси цілували,
А кропива та зрадлива вогнем облизала.
Заховалась поміж трави, звіробій і м’яту,
Обпалила Катерині руки, ноги й п’яти.
Та ще гірше від кропиви обпікали батько й мати,
Та словами, «Катерино! Не малюй, до хати.”
Не для жінки та робота, „чортів малювати”
Жінка має чоловіку як вгодити знати.
Бо боятимуться люди, розженеш наречених,
Малювала далі Катря… танок мальв черлених…
Та вона усі ті квіти, пелюстки, тичинки,
І великі розбуялі і малі як намистинки.
Все плекає, творить, любить, у світ випускає,
Кожну фарбу сама робить та й сльозами розбавляє.
Сховається за хатою, вкраде з пічки вуглик,
Й виводить акуратно тюльпановий кухлик.
Цього світу полонена, в своїм світі вільна,
Благословенний Геній - Жінка, що малює квіти…
Вона могла малюючи злетіти,
Змахнувши пензлем як крильми.
У світ, у свій, де квіти полетіти,
Залишивши від босих ніг сліди.
Так без обмежень малювати,
І мріями всипати полотно.
Здавалося, усі з городу квіти,
Заздрили, як на картині зацвіло.
Ніякі правила їй руки не зв’язали,
І школи «правильних» творців.
Які ніколи з пензлем не літали,
До Бога, де небеса торкають ніг.
Вони такі напижені, пихаті,
Усі “закони” знають на зубок.
Вона ж училась малювати біля хати,
Бо пензель був не до руки жінок.
Вона могла не їсти і не спати,
Топила пічку інколи пів дня.
Торф мокрий - не хотів загорятись,
Вона у чекані мольберта жила.
Благословенна геніальність!
Душа окутана у величі покров.
Тілу болить й вбиває геніальність,
Що венами розтікається як кров.
Ти для Пікассо українська Серафіна,
Для всього світу Геній і творець.
В свій час казали інші – божевільна,
До поки не прийшов життю кінець.
Коли покликали до неба Катрю,
Й душа її від тіла відійшла.
І закрутила пензель в танцю,
Померло тіло, зацвіла душа…
І як вона злетіла вище хати,
В далекі, інші, незвідані світи.
Щоби змогла Катря малювати,
Квіти в раю для неї розцвіли….
2-3.10.2016 Краків
