Зір (З циклу «Відлуння війни»)
(З циклу «Відлуння війни»)
Зір не привласнює — голубить,
зір випромінює тепло,
і, багатіючи від згуби,
не ділить на добро та зло
ні обширів земних, ні неба,
вбираючи лиш те у себе,
що навіть світ переросло:
батьків обличчя, день розлуки,
пожежу, шибениці тінь,
в горшку общипаного крука,
прибиті руки на хресті.
Та ширше зору, вище горя
був промінь, що тебе будив…
Стільник вікна, і мед прозорий,
і ти, безсмертно-молодий…
І поглядала семиоко
сопілка на твої вуста,
і в тебе входила щокроку
не довжина, а висота!
І били в ключ джерела зору,
щоб все навколо напоїть
любов’ю, поглядом прозорим
і зм’якшить фарби лихоліть.
Але чим далі, тим густішим
ставав і погляд, і сам світ:
імення ті ж — обличчя інші,
замість шибок — синіє лід.
Ой очі відведи скоріш:
бо випливає тінь хрестата
з очей і зашморг зір стиска,
і крук общипаний дзьобатий
картаво каркає з горшка…
Заплющу очі, щоб не бачить,
як в стрісі розцвіта вогонь,
як краплі капають гарячі
з обох прохромлених долонь.
***
