“Зника кристал прозорості з малюнка”
Зника кристал прозорості з малюнка,
проламується колір глибини,
для дії нової готуються лаштунки,
лунає гулко голос вказівний:
— Знімай ворота-а і розкопу-уй гатку-у-у,
блакитний вітер в житлище впусти,
розплющуй очі на свої початки:
був кольору небесного і ти!
Загойданий був хвилями, як мушля,
загвинчений, мов корінь, у блакить,
вбирав ти в себе гомони ядушні,
щоб шкаралущу круглу розломить.
І вивільнивсь, і подих обігнавши,
під нігті щедро суглинку нагріб.
Землі набрав під панцир черепаший
і виштовхав з горлянки слово «Хліб».
Перев’язавши шкурою чересла
і протоптавши вперто перший шлях,
дививсь на світ, в якому все воскресле
просилось відтворитись у словах.
Та ти мовчав, лише різцем невпинно
тварин різьбив приручених, страшних,
і вічність натікала похвилинно
у звивини роздряпин кам’яних.
Сіль виступала в жолобках глибоких
і роз’їдала обриси тварин…
А ти різьбив. Що не вміщалось в око,
те переніс у глибину глибин.
І, щось незриме загорнувши в звуки,
які були ув’язнені ізнов,
вуста відкрив, відкривши всі сполуки,
і друге слово видихнув: «Любов!»
***
