Зворотний зв’язок
Немає відстаней. Є забуття байдужих.
Далеко ми сягаємо, ввібгавшись у думки.
Прийшов сьогодні й ти в сніги до мене, друже!
І потиски я чую холодної руки.
Недовго ти ішов крізь скиписті морози…
Та часом, ідучи, не обпалив душі
на язиках снігів на звуженій дорозі?
Я жду давно приносин — показуй бариші…
Де копійчаний сміх, те твоя мстива втіха?
Ганьбив ти не мене — з-під себе вибрав ґрунт.
Поглянь, в кутку висить те павутиння сміху,
що видряпалось там, а наснувалось тут…
Воно усе, усе відлунює щомиті:
в сполученому часі — сполучене й життя;
і від напруги часто горять єднальні ниті,
коли по них струмують блюзнірські почуття.
У тебе на губах помітно грають глузи,
навіщо на папір кладеш ти п’ятірню,
де щойно вивів я: «Найбільше бійся друзів…»
Та я збагнув нарешті — прийшов ти по платню.
Бо в колі ліхтарів ти стримавсь від огуди,
слівця не проронив, а тільки посміхавсь:
покличуть нас усіх до праведного суду…
— Хтось, чуєш, в двері стука…
Вже й звітувати час…
***
