Дмитро Загул
Прийшов, як звір із нор пустелі,
Я був, як єсть.
І зрушив душі,
стер оселі,
Переорав степи веселі.
І честь. І нашу честь…
Зів’яли ранки нерозквітлі,
Очі заплющу – і бачу:
Летить чорнокрилий птах,
Що хоче кров гарячу
Точити по степах.
Уха затичу – і чую:
– Волі доволі! Я йду! –
І чулим серцем віщую
На варті шляхетської ватри
Герої нових казок
Танцюють весільний танок
На гробі убитої матері.
Тіло, без жалю пошарпане,
Лежить у сирій землі…
Покрийте ж хоч гроба її
Підкрався
круком до душі
і серце розколов…
І крапле кров,
сочиться кров
На прапори чужі.
Наш день – вогонь,
Переклад з німецької – Фрідріх фон Шіллер
“Хто зважиться, лицар чи джура який,
Пірнути в глибінь аж на дно?
Я келих укинув туди золотий,
Вже чорна безодня ковтнула його.
А хто мені келих з моря добуде,
Нехай його держить, його вже він буде!”
У великому місті,
Серед степів,
Як на серце насунеться сум,
Я чую твій рокіт,
Твій вільний спів,
Я чую твій вічний шум.
З льодових верховин,
Не крик архангельської сурми
(Не вірю я в небесний суд),
А тут ідуть народи бурні,
Червоні маєва несуть.
Хіба ж не це жертовна барва?
В вогні і крові прийде він –
Та не Христос! (Надія марна!)
І
Скільки, скільки довгих років,
Років горя і турботи,
Проминуло з того часу,
Як по горах я ходив!
Чотирнадцять довгих років…
А в душі моїй ще й досі
Дзвонить стогоном скорботи
Високе сонце! Золотий вогонь
Ти вічно сієш у світи холодні.
Вони беруть тепло з твоїх долонь,
Як жебраки, обдерті та голодні.
Як жебраки, обдерті та голодні,
Беруть вони життя з твоїх долонь,
Хоча й нічим оддячитись не годні
Мохнаті зітхання дерев –
Шелест, шурхіт, шум…
А десь недалеко машини рев,
Що розриває цей сум.
У вершках кучерявого листя
Губиться посвист, гнів –
Веселий гудок машиніста…
Ранкове сонце – серце моє, –
Дзеркальна глибінь тепла.
З прозорим ранком воно встає…
І гляньте! Імла втекла!
Вам не чужа моя душа, –
В ній плюскіт і ваших хвиль…
Хоч вас обігнала її межа
Не в тишині формується поет,
Не в самоті німих чернечих келій.
В юрбі людей, бурхливий і веселій,
Він розіклав барвистий свій намет.
Його життя – це брук, а не паркет,
Його палітра – площі та панелі,
Де ловить він життя високі трелі