Драч Іван
Мороз вже сивий доцвітає,
Вже день од холоду закляк,
А тут, де падолист витає,
Між листом жовтий сяє мак.
Мала мачинка і кульгава,
На ній я душу зупиню?
Йде Панна Осінь золотава
Ты белых лебедей кормила,
Откинув тяжесть черных кос…
В.Брюсов
Одягни мене в ніч, одягни мене в хмари сині
І дихни наді мною легким лебединим крилом,
Хай навіються сни, теплі сни лебедині,
І сполоха їх місяць тугим ясеновим веслом.
Я часто не знаю. Не знаю, де хвилі
Стають золоті, де багряно-тривожні,
Не знаю, де міра вготована силі
Й нащо мої клекоти сині спроможні.
Не знаю. Не відаю. І колінкую
Перед відомим (відомим для кого?),
Своєму коневі кую свою збрую
Вітре, вітре, дми на ватру,
Постав мені, вітре, варту,
Щоб моя бурханна ватра
Лише сонця була варта.
Постав варту з трьох стеблинок,
З трьох стеблинок-вартовинок,
Щоб вони, ці дивні чати,
Єдина, з твоїх фантазій
Мені в пам’ятку єдина…
Мужчина з крилом підбитим
Схилився над юною жінкою.
Вуста її спрагло кличуть,
А руки горять з розпуки,
А перса пашать безсоромно,
А юні коліна тремтять.
Кохати — нові землі відкривати,
Нюанси свіжі і відтінки нові.
Кохати — це щомиті дивуватись,
Це — задихатись з подиву — любові.
Це — припадати до джерел незнаних
І дикої жаги не втамувати.
Порушувати дивовижні плани,
Це вже не сон — це сон-трава
Гущінь замшілу прорива,
І ніжним чадом, чудом чистим
Бузкова свічка понад листом
Вже злотом-пломенем жива.
Це вже не сон — це вже котики
Сидять на лозах в сні екзотики,
Б’ють кропом у ніздрі осінні базари,
І яблука тяжко на зиму пашать.
Дні мчать у непам’ять, як темні хозари,
Принишклим морозом цвіте сіножать.
Блакитний мороз стане сивим морозом.
Той білим серпом все на сніг пережне,
Та біла земля під зимовим наркозом
Без тебе світ — це тьмавий морок.
Без тебе не біжить вода.
Без тебе кожен камінь — ворог,
Подушка каменем тверда.
Без тебе сонце — повне ночі,
Без тебе ночі — без кінця,
Для тебе ж ночі я доточую,
Бенкет грози. Громаддя грому
Гряде з-під чорної гряди.
Так блискавок шорстку солому
Вітри скиртують молоді.
Так закипають буйні губи
Блакитногрішні, Боже мій,
Так дощову сонату згуби
Були руки і ноги в соняшника,
Було тіло — шорстке і зелене.
Він бігав наввипередки з вітром,
Він вилазив на грушу
І в пазуху рвав гнилиці,
І купався коло млина,
І лежав у піску,
І стріляв горобців з рогатки.
— Не вистачає йому скромності! —
Кричало круг мене голодне кодло
Скромних графоманів і чесних заробітчан.
— Так, трохи не вистачає йому скромності! —
Великодушно погодились поважні дяді,
Поблажливо дивлячись з критичних Говерл.
— Людський глас — глас божий.
Вирішив я: “Треба зайти до Скромності”.