Юрій Тарнавський
Я не поет,
бо мої слова грубі,
як поліна,
і не мистець,
бо мадонни німі до мене,
як чужі фотографії,
і не філософ,
бо не можу читати
Голос:
людина є з піску,
о, з піску і з води,
Він сотворив її,
бо йому було сумно
серед зелених дерев
і червоних птиць
Немає Бога, як
немає причини плакати
чи сміятися, усе
відбувається так, як
могло б не відбуватися, усе
існує так, як могло б не
існувати, порожнечу можна
назвати антиречовиною, предмети —
Сидить птах на
гілці, на дереві,
що розгалужується від
його ніг, притискає
кольорову голову до
ока, великого й прозорого,
як вікно, розсуває
пір’я, немов важкі
Дехто не хоче
вмерти, як хотів
мати іграшку
дитиною, не
може їсти від
бажання, дістає
гарячку серед
ночі, треба для
Сад має обличчя
упиря, хоч починає
цвісти, напух від
тиші, як від крови, як
губи, посиніло його
каміння, простягає до шиї
свій грунт, покорчений, як
пальці, як очі,
Вісім очей,
я маю
вісім
очей –
одні очі,
щоб бачити
мою шкіру,
що жде повороту
Жінка іде в сад,
Бере з собою руки,
приладдя, подібне до своїх кінцівок,
торкається скель, які
минає, немов з кущів,
струшує з них краплі,
неподільні, як непаристі числа,
зачіпляється частинами тіла
На троні
зі своїх костей,
що скриплять,
і з власної
розхитаної
тіні
він сидить
у короні
Не прилетів птах
до гілки, видно
на ній тільки місце
для його ніг, довкруги
неї порожнечу, подібну
до саду, купи білого
повітря, ширші вгорі, балянсуються
на її кожній бруньці.
Болить голова, як
книжка лежить на столі, як
дерево стола тримає на
собі цю книжку, як очі
дивляться з одної сторони
обличчя на світ, у
якім стіл і книжка тривають, як
біль голови.
Кожного погідного ранку Казанова,
одягнений в рожеві жіночі панчохи,
виходить на вузькі левади міста
збирати зомлілі метелики презервативів.
Стіни його кімнати облуплені
змощеними муміями поцілунків,
які він витяв тремтячою рукою
