Кацай Олексій
Крізь бурштинове мливо
ароматних обріїв
сяють і зорь прожектори й ліхтарики атомів
мерехтять з лоскотливих порожнеч
навіки липневого медвяного неба
світло якого речовиною прозоро згусло
і ось повільною цівкою з губ тремтливих
цебенять слова невідомі
А найголовніша безсоння потреба —
то є плюскотіти обличчям в пітьмі,
щоб в очі розплющені падало небо,
щоб потім здригалися вії вві сні.
Проміння сонячного зсув
на обрії сповзає
а я у затінку заснув
тарілки що літає
Спекота вклякла на стежках
у золотій пилюці
й про щось загрузнувши в словах
Хоч всеньку ніч краплинки зорепаду
шукай, та їх не знайдеш ти ніде,
бо тільки-но зоря на землю пада,
вона відразу квіткою стає.
Горить її проміння — не згорає,
згущавившись у теплі пелюстки,
і пахощі чужого небокраю
Шкутильгаючи йдуть дні
у пітьмі як по стерні
і роняє метеорів
краплі-сльози вогняні
ніч жаліючи їх нишком
вже і вітер ходить пішки
а за пагорбом що снить
пагорбоненятом
Хтось робить барельєф хтось обеліск
я ж гупаючи сонцем по ланах
усе роблю роблю з планети диск
щоб був прямим навколосвітній шлях
Щоб в коло не змикалися сліди
коли піт виступає на чолі
щоби прокинулись оті кити
Ми потопаємо усе своє життя
в минулому і нас не врятувати
зникаємо й на берег черепи
з імли виносять
океанські хвилі
Той гине у штормах величних змін
той скаженіє в мертвім штилі будень —
В пригод запаморочливому вирі
зненацька впав я на шляхів розкриллі
відчувши що не зможу більше красти
в забутих склепах зоряних династій
І зморений мов динозавр останній
степ сивий зачаївся у чеканні
хоч гучно з пляшки вибиває корок
Б.Мозолевському
Пагорб я розкопав
іржавих мелодій
а ввижались мені
золоті скарби
Вибухну мов Санторин
адже я напевне знаю —
вовкулаки всіх країн
знов єднаються у зграю
І безопірно мов слиз
точаться крізь огорожі
бо людина кожна із
Космонавтам дев’яностих
Час цифри у століть числі
тахлює, взнавши гри закони:
вмирають биті королі,
хоч невпольовані дракони,
недобудовані міські
палаци та сільські хатини,
Егей музики!
віє знов колючий вітер мандрів
готичні простори небес
із обріїв здмухнувши
та й кинувши в безодню
нестворених мелодій
які вагою небуття
розплескані до звуків
