Осьмачка Тодось
РОЗДІЛ І
1
Давно за синю хмару сонце впало,
з-над Києва пісок густий одплів,
а денний клекіт одійшов помалу
туди, де сквери квітнуть та гаї
Десь гори зелені
та море патлате.
Там жінка вродлива
сина вродила.
Соками повний із хмелю землі,
він виріс на горах високих,
мов дуб,
що Дунай заховав між гілля.
І
Глибока осінь павутину
На берег тягне з-під млина,
Де перестояну калину
Ламає дівчина мала;
Гуде від ціпа жовта тиша.
Шляхи мої неміряні,
гори мої неважені,
звірі мої не наджені,
води мої не ношені,
риба у їх не ціджена,
птахи мої не злякані,
діти мої не лічені,
щастя моє не злежане…
Із блакиті піль шляхи розляглись,
на боках у них зацвіли гречки…
Та рої бджолині ними не гудуть,
меду не несуть у пасіки-садки…
А шляхами кров огненно димить
та вихри прядуть свистом веретен
і пнуться, моя гад, багнетами до хмар,
мичку, наче сніг, тягнуть із гречок
Сучасне місто лжеязиче
Мій дух відкинуло у тінь
За те, що небо вічно кличе
Його на дальню височінь;
А люд, у злочинах упертий,
Ушанував мої жалі —
І я, щоб і голоду не вмерти,
Ой упали сніги на баварські бори,
аж гілляки схилилися вниз,
і над яром присипані пні без кори
мовчазними горбами здулись.
І лежить рівним шаром забілена біль,
витикаючи довгі дубці;
і ворони мовчать, мов примерзлий кукіль
на німіших сучках від мерців.
Коли німують людські живі душі,
тоді і роси кам’яніють на зелі,
а очі в молоді, немов од суші,
мертвіють, облітають навесні.
Того, душе, на світляних розгонах,
свої прозорі вікна розтворяй
і випускай слова на землю чорну,
Пише, пише та гетьман Мазепа
Та й до Палія листи…
Народна пісня
“Здоров, здоров, Палію Семене,
Прибувай до мене,
А я тебе буду зустрічати,
Я вас любив, німуючи, то словом
і вірив сліпо та тривожно знов,
а ви боялися, щоб випадково
не виявив при людях я любов.
Я вас любив, побожний, то злорікий,
ви ж обминали, боячись, мене,
і через те прощайте вже навіки,
Кинув чумак село рідне,
щоб шукати долі інде.
В сірій свиті, йде не хутко
ще й з верби пригубив дудку.
Гей, гей, путь-дорога далека.
Ой де обрій з небом злився,
туди й чумак похилився,
Під Київ старий незглибимая ніч
Прийшла непомітно степами —
І тисячі в воду запалених свіч
Поділ перекинув стовпами.
І знизу безодня й безодня вгорі
Із синього холоду ночі
Жене над водою вогні в куширі