Павло Мовчан
Маркіянові Шашкевичу
В с т у п
Чому два словники — небесний і земний —
пронизують мене, як дві тугі струни,
в мені бринять напружено й безладно?
Але земний словник потовщується владно
Все скрадливе, розрівняне, сріблясте,
принаджує, мов куряву, припасти
до шляху, заніміти, сріблом стать,
яке позначить місячна печать.
А буде ж так: рівнинна рівнота,
і нікому цей простір запитать
про суть краси тонкої, наче плівка,
Про зяючі дні непрожиті,
про дні дуплуваті
на спогад лишилися
кім’яхи вати.
Проціджуєш подих крізь неї,
згортаєш, мов іграшки, дати:
чужі ювілеї,
Ваготіти вітрові сім’ям кропив’яним —
погідна порожнеча хай не приймає крику.
Рунь до руниці — злагода кольору —
зменшує відстань до тебе, найближчої.
Все те узлісся обнесе пусткою,
дні мурашині минулись невмічені,
слід перешила трава-саморослиця,
де гніздувалися птахи відспівані.
