Руданський Степан
Коли біскуп був не біскуп,
А плебан убогий,
То і пара добре везла,
А часом і ноги.
А як біскупом зробився
Та вбився у сало,
Тоді йому і чотири
Їздив біскуп по панах,
Грошей налупився,
Подарунків нахапав,
Наївся, напився.
А тут йому ще їден
Гедзелу підносить
І ситого на обід
В’їхав біскуп у село,
Мазура здибає.
«A czy w domu teraz ksiądz?» * —
Ласкаво питає.
«Ні, не вдома, — каже той, —
Пішов на хрестини.
Ксьондз-сусіда якось мав
Раз обходили ляхи
Навкруги костьола,
Захопили хто що міг,
Ходять наокола.
Ото мазур і собі,
З набожництва свого,
Перед себе захопив
Мша кінчилась у костьолі,
Люд порозсипався,
У костьолі тілько шляхтич
Убогий зостався.
Та ще десь за образами
Захристиян лазить,
То святих там заслоняє,
«Що п’ять верстов — то й коршомка,
Нічого й лічити,
Бо п’ять верстов як проїдеш,
Треба й відпочити.
Ото їдуть із ярмарку
Двоє господарів,
У каждого віз порядний,
Р а б и н:
«Чого півень, як співає,
Очі закриває?»
М о ш к о:
«Того, девне, що напам’ять
«Куди, Мошку, так ідеш?»
«На війну виходжу!»
«А чого ж то пізно так?»
«Ще два-три положу!»
«А як тебе часом хто
Схоче положити?»
«А кому ж я винен що?
Бився Мошко із Гаврилом
Та й потім хвалився:
«Ото,— каже,— на ярмарку
Я з Гаврилом бився!
Він на мене із ломаком
По плечах махало.
А я йому все з ярмурком
Колись Мошко улюбився
У нашу дівчину.
То, бувало, все співає
В лихую годину:
«Світить місяць, світить,
І сонця не треба,—
Він не впаде з неба,
Стали колись Хмельницького
Ляхи підмовляти,
Щоби нашу Україну
З Польщею з’єднати.
А Хмельницький їм говорить:
«Сядьте, добрі люди!
Послухайте мої байки,
Ой не тая, мій синоньку,
Година настала,
Щоб чужая дитинонька
За рідную стала.
Народна пісня
Журилися муж з жоною,
