Сингаївський Микола
У Глухові у городі
во всі дзвони дзвонять.
З народної думи
А дзвонили ж –
чулося і в небі,
Клаптик землі коло хати,
І з чорнобривцями сад…
Каже засмучена мати:
Літ не вернути назад.
Осінь моя вже запізня,
Мерзну щораз і в теплі…
Може, залишиться пісня,
Темно-сиза ожина
Гляне гронами з гаю.
Тут моя Батьківщина,
Сонце отчого краю.
Ген привітна домівка,
Що мене колисала,
Та ромашка-журливка,
Далечінь відлунює громами,
Та веселка вже цвіте над нами.
Ген лелеки, мов забули втому,
Бавляться на лузі молодому.
Я і сам забув свої печалі,
Задуми наснажую зухвалі.
Ми з правіку народжені бути,
І в собі відкривати світи.
Та примножувать серцем здобуте,
Та святині свої берегти.
Промовляти – одвічне жадання,
Наче бачити чисту блакить…
Кожен голос – то наше дихання,