Юлія Рябченко
Твоя нерухомість,
моя невагомість…
між нами відлуння…
що маєм натомість?
знеструмлене місто…
запалені ночі…
Той самий день, та сама ніч,
Весняний вітер у волоссі…
Я знаю – зараз ти не спиш,
Та не питай як це вдалося.
То ллється музика чи кров?
То доля зламана чи гілка?
У війни не буває статі,
як приходить, то руки в крові,
і троянди кольору хакі
розкидало по рідній землі,
не застигли ще гелі і лаки,
ще метелики в животі,
Зелена шкіра ще прозорої весни
затягує зимові рвані рани...
вже не чекаю повідомлень і листів,
а просто хочу, щоб цвіли фонтани,
потужні і шалені, як життя,
дзвінкі і невгамовні, наче юність,
Подивишся на зорі — і пропав...
Село дріма під ковдрою із хмар...
Ніч тепла, наче став, а на глибинах — сон,
Занурюється в мул, немов столітній сом...
"Спочатку було Слово!" То хто ж таке сказав?
Було зірок мовчання і запах літніх трав,
Маленький інтроверт в моїй душі
не може більше бачити людей,
він хоче море кави і віршів,
морозиво, ромком і сто дверей...
І я не знаю, що тепер робить
з маленьким, але впертим психотипом:
Слова порожні і пусті пустопорожнім,
на тлі потворної війни ми так не схожі,
і крила стали наче хрест... куди летіти,
коли під поглядом небес вмирають діти...
Заклякле тільце притиска до серця мати,
тобі ж аби під хохлому все розписати,
double number, double name,
double rules and double game,
double coffee, double date,
double murder, double blade,
double pressure, double skin,
double sandwich, double chin,
Казка пахне чабрецем, материнкою,
А дерева гнуться, гнуться під вітром,
Колискові засинають під небом,
Місяць ллє гречаний мед понад степом,
І зникають у повітрі печалі,
Що хотіла, що чекала, стрічала,
Виявляється, я можу без тебе жити,
сміятися вголос, дивитись Сола,
чарку текіли з кумою вжити,
лизнувши з долоні дрібної солі...
Виявляється, я можу без тебе спати
Я розкидаю каміння, а ти збираєш,
Кажеш, що то діаманти в моїй душі.
Що ти, коханий, у темряві цій шукаєш?
Просто, ти сонечком сяєш, воно й блищить...
Я ж, ніби дощ, хочу плакати довго-довго...
Сльози у хмари збирались мільйони літ...
Дивні дні... та ще дивніші ночі...
сни і кава з присмаком артхауса,
доля не сміється вже — регоче,
як поганий хлопчик, що знущається:
у вікно жбурляє каменюки,
при нагоді сіпає за коси,
