Курносов Єгор
Мить спокою і - промені в гіллях,
нехай ця мить триває якнайдовше.
Вхолола вже від осені земля,
дрімає загадковий брід Протовче...
Гуляє Хортицею листопад,
Мої шляхи, несповідні й тернисті,
наскрізь камінням сивим поросли.
Не з золота, а з днів своїх намисто
дозволили вони мені сплести.
Я не ховався і не зрадив долі,
Ступають важко ноги, біль пече,
неначе вовк, іде вперед - до краю.
Та воля до життя ще й досі в нім палає.
І погляд жевріє палких його очей...
Лиш скалки снів, і пам`яті тягар.
Прикладіть до моєї душі травень,
загорнувши у сувій вітру,
і... вдихайте, вдихайте трави,
і радійте цьому світу.
Доторкніться до неба потайки,
Чорні води Дніпра, стіни Хортицьких скель,
лодії повертають додому.
Попереду - князівський дракар-корабель,
Святослав ним керує без втоми.
Хвилі чорною ковдрою б`ють в береги,
вузьке гирло приховує смерть.
