Максим Марков
Мої руки ще пахнуть тобою,
і цей запах не зникне нікуди.
Не відмити його ні водою,
ані кров‘ю, що б‘є у груди.
Мої очі ще знають твій погляд,
Не питайте у мене про смак,
на дівчат і жінок типажі.
В написанні про це я мастак,
що у храмах тріщать вітражі.
Кучеряві, короткі чи довгі,
На кладовищі, між могил,
у свіжій ямі, на землі.
Хрестами всіяно де схил,
між давніх склепів у імлі.
Лежав і був, мов не живим,
Відріж свій біль,
скоси печаль,
і викинь серце у вікно.
Хай звідусіль,
плете спіраль,
Какая нежданная встреча,
ошибочку я допустил.
Пишу этот стих целый вечер,
перо здесь не требует сил.
Мои щёки окутал румянец,
Піднімем ріг, наповнений вином,
ніби в останнє бачимо ми сонце.
За кілька мить накриє нас воно,
бажання жити довгий сон цей.
І натовп запалає диким криком,
Прошу, зніми ту скляну маску,
що закриває істину твою.
Відкрий себе, прошу тебе, будь ласка,
лице в крові, очі були в бою.
Розбий її на тисячі уламків,
Вона не завжди ідеальна,
але з тобою, неважливо.
І коли спека аномальна,
і коли дихать неможливо.
У сніг лапатий і у зливу,
У всесвіті, де нескінченні зорі,
ми ніби крихти пилу чи іржі.
Слова наші для космосу прозорі,
комети демонструють віражі.
У просторі, де не буває краю,
Отец мой был храбрее всех на свете,
любил вино и виски, горький ром.
Он был занозой в заднице планете,
ведь множество амбиций было в нём.
Большой и сильный, нежный и любимый,
Брудні мечі у ангельських руках,
чистіші світла крила у крові.
Білі мов, хмари, ангели у муках,
не втримали ті леза в рукаві.
Усі чорти зарізані й забиті,
Терор у області серця,
ендорфін поглинає все тіло.
Де очі були, мов скельця,
від радості проясніло.
Слова солодкі й глибокі,
