Максим Марков
Збери мене з долонь, повних уламків,
склади ж ти пазл з моєї душі.
Скільки мине ночей, і скільки ранків,
не знаю я, лиш тріск в пустій тиші.
Візьми побільше клею і турботи,
Сузір‘я у формі жубри,
із каменю серце розбилось.
Між хвилями зникли скарби,
і сонце горіти втомилось.
Весь сад огорнувся у горе,
Я люблю твої очі шалено,
і був ладен би в них потонути,
в цих прекрасних відтінках, озерах,
був би згоден усе позабути.
Не розкладай на мене карти,
не питайся всього, що хочеш.
Бо знаю, воно того не варте,
що цікавого собі прошепочеш?
Я зламаю собі всі ребра,
розірву і шкіру і плоть.
Бо до серця дістатися треба,
зупиню - перестане колоть.
Відірву собі руки і викину,
Твій голос йде відлунням в серці мому,
ніби у храмі знов лунають співи.
Поки балакаєм, не відчуваю втому,
мого життя тепер ти радісні мотиви.
Твій сміх, ніби наркотик поглинає,
Яким кольором твоє серце?
Лише не кажи, що червоне.
Нехай відповідь скаже люстерце,
в глибині своїх слів і потоне.
Воно біле, мов хмари у небі,
Я сміюся собі без причини,
та співаю мінорнії ноти.
І люблю лиш горючі рідини,
запах трав і зелені банкноти.
На годиннику знову нулі,
Там, де зорі сяють яскравіше,
і навколо чистий горизонт.
Там і серце б‘ється повільніше,
у душі відновлюєш ремонт.
Я ревную тебе жахливо,
я від гніву згораю і плавлюсь.
Обіймаю тебе так хтиво,
а на відстані вже розсипаюсь.
І від того, що сам хвилююсь,
Мы с тобою родные создания,
и по глупости вместе болеем.
Между нами дороги и здания,
и любить мы возможно умеем.
Буду рядом, когда тебе плохо,
Простягну тобі руку - тримайся,
простягну пістолета - стріляй.
Поки поруч стою, не лякайся,
ти цим світом прекрасним гуляй.
Простянгу тобі лезо - так ріж,