Віктор Крупка
а хтось вбиває цвяхи в осінь,
позбавляючи тебе бабиного літа,
не знаючи, що ти дурний і босий,
що ти незайманий вітер,
що ти годуєш біля церкви голубів,
СЕРЦЕ
серце, яке дарує таїну і прийдешність,
сьогодні для схимних,
а завтра для тих, хто вірує,
так і для мене – візьме... і просто воскресне –
крізь душу проникне у грішне від часу тіло.
НЕПРИБОРКАНІ
розпишися у мене на грудях,
вище серця,
хоч відразу, а хочеш за кілька слідів до місяця –
і здається,
втеча моя застигла –
хтось течію зурочив.
руки вигадують крила,
крила вигадують очі.
кілька начерків тишею –
тишею кілька речень.
а я – про дощ, а дощ – про те, що буде,
бредемо поруч, і бредем, бредем
у вечір, в ніч, у ранок призабутий,
а потім, потім, потім трохи в день.
я запитав, і він мене спитався,
водночас, воднораз, як близнюки:
витерти межу між дощем
і черешнею,
зазирнувши у відчуття крапель,
випростуєшся
і дзеркально ростеш
у щемної білизни химери і натовпи.
ж и в у
і скільки того літа залишилось.
обніжок тут. обніжок уже там.
зелена кров. зелені в Бога крила,
пошиті з найхисткіших ранку трав.
і скільки тих дрібниць мені на втіху
у вікна стукали,
мов краплі дощові.
не відчиняли. полягали спати.
питався світ.
отой старезний світ,
чи ще горить у хаті Божа ватра.
від зайчика хліб з маслом і медом
смачнючий, бо зайчик мені передавав
тобою у полі…
я з насолодою наминав, очима торкаючись неба,
дорослішав, як напровесні прийдешня
вода.
літо заходить у вуха, ув очі, у рот,
літо у твій зріст, значно вище тебе,
літо тутешнє і.., якого не знає ніхто,
літо – ще червень, і літо за комір неба.
літо, від якого втікаєш – асфальт в’язкий,
проти течії, проти годинникової стрілки
не кроками, а спаленням паперових згадок,
до нуля, до мінуса знизивши градус,
згубивши, забувши ниті, лікті й повіки.
проти всіх – а значить, насамперед проти себе,
наперекір, долаючи гранично болючі точки.
вростаєш в обніжок останній перед мовчанням –
за ним дим смердючий
порізаний простір на шви
любов проступає мов кров
бо любов твоя рана…
чекаєш не дочекаєшся криків німих