Віктор Крупка
літо заходить у вуха, ув очі, у рот,
літо у твій зріст, значно вище тебе,
літо тутешнє і.., якого не знає ніхто,
літо – ще червень, і літо за комір неба.
літо, від якого втікаєш – асфальт в’язкий,
втеча моя застигла –
хтось течію зурочив.
руки вигадують крила,
крила вигадують очі.
кілька начерків тишею –
тишею кілька речень.
н а с к і л ь к и
доля як дощ, як повня, як вітер
на перехресті.
доля з трамвая, зненацька сідає в таксі –
доля в такому коловороті версій,
а хтось вбиває цвяхи в осінь,
позбавляючи тебе бабиного літа,
не знаючи, що ти дурний і босий,
що ти незайманий вітер,
що ти годуєш біля церкви голубів,
НЕПРИБОРКАНІ
розпишися у мене на грудях,
вище серця,
хоч відразу, а хочеш за кілька слідів до місяця –
і здається,
ти мене намалювала смішним, я тебе намалював смішною,
нас таких тільки двоє у цій надсерйозній і надцинічній весні,
переходимо ще один рубіж, полустанок, йдемо до сонячної повені,
бо забуваємо про те, що у наших серцях одвіку живуть реальні сни.
ми не вміємо малювати або любимо один одного до неможливого,
розірвали пам'ять –
залишився спомин.
сонце як перестрах.
сутінь як тавро.
спомин не від спомину.
радше накип втоми.
проти течії, проти годинникової стрілки
не кроками, а спаленням паперових згадок,
до нуля, до мінуса знизивши градус,
згубивши, забувши ниті, лікті й повіки.
проти всіх – а значить, насамперед проти себе,
наперекір, долаючи гранично болючі точки.
а я – про дощ, а дощ – про те, що буде,
бредемо поруч, і бредем, бредем
у вечір, в ніч, у ранок призабутий,
а потім, потім, потім трохи в день.
я запитав, і він мене спитався,
водночас, воднораз, як близнюки:
ВИДИХНИ
видихни… просто візьми і тупо видихни.
нас повертають – більше не будем великими.
ми наче тиші-дерева-залізобетоно-тиші,
навіть коли мілкі, хочемо глибше,
навіть коли табу, ліземо далі,
від зайчика хліб з маслом і медом
смачнючий, бо зайчик мені передавав
тобою у полі…
я з насолодою наминав, очима торкаючись неба,
дорослішав, як напровесні прийдешня
вода.
п у с т и
пусти, якщо можеш… і я проросту горілиць,
надвоє себе розділивши – на тишу й мовчання.
мій степ перетнули бродячі, прозрілі вовки,
додавши ще й спадок слідів до космічної карми.
