Неоніла Гуменюк
Щоранку прокидатися мені
Так хочеться.Хай станеться це диво,
Дарує доля нам щасливі дні.
Від мого погляду, як від вогню згоряєш,
В твоїх очах бездонних я тону,
Удвох полетимо ми аж до раю,
Спалахує яскраво,
Із теплих літечка долонь
Струмінь його стікає.
На сонці золотом горить
Та безліч іскор сипле.
Прошу, ти, друже зупинись,
Стеливсь туман холодний
Полем і долиною,
Лісами й оболонню.
Плив він сірим човником
По ставку старому.
Поки ясне сонечко
Споглядає збоку,
Як яскраві сестри-зірки
Водять хороводи.
Таємниче підморгують,
Кличуть за собою.
Серце ж моє жіночеє
Та барвисті рушники
І серветки й сорочки,
В подушках квітують маки.
Наче писаночка хата,
Милуються люди всі.
Диво це творила мама,
Десь донизу, спати йшло,
Щоби йому та й наснилось
Щось приємне.І було
Задоволеним Світило,
Вранці вмилося в росі
Й увесь день собі світило
У серці ватра - звуть любов"ю,
Яке ще б"ється лунко-лунко
І плаче радості сльозою.
Хоча воно й сумує часто
Та ніжність ллється в нім струмочком.
Оце і є те справжнє щастя,
Чомусь терпко запахли дитинством.
Згадую як тримали в руці
Батога, що Петровим ще зветься.
Соняшник нам конем слугував,
Осідлавши його ми скакали.
Було безліч іще в нас забав,
Відшукаю швидко я лінію долі,
По ній прочитаю я твій шлях життєвий,
Чи крутим він буде чи, може гладеньким.
Він, на жаль ніколи гладким не буває,
Ось тому й людина в біду потрапляє,
Фізичні й душевні отримує рани,
На матусин рушничок,
Вишиваночки чудові,
Це усе для діточок:
І синочкові сорочка,
Блуза донечці своїй,
Недоспала вона ночей,
Вона підморгнула лукаво йому
І переповнена квітонька щастям
Всміхалась замріяно.Може тому
Усе їй здавалось казковим та світлим,
Що радісно серденьку було її.
Бо ніжилась в купелі теплого літа
І стовбури мають широкі-широкі.
Хоча вже дуплаві, всі майже посохли,
Бо кілька віків тут ростуть вони врешті.
Тримаються все ж, зеленіють ще зрідка
І навіть цвітуть та приваблюють бджілок,
Які прилітають сюди дружно влітку