Ната Тиха
Вночі мій мозок працює творчо і надихає на перемоги.
Шкода лише, що зі сходом сонця здійснити все це немає змоги.
Вночі все-все здається можливим і прагнень склалося вже багато,
Та ранок трудність несе зрадливу! І страшно взятись її долати...
Осінній чай із присмаком жури,
пожовкле листя падає під ноги.
Сховатись хочеться від галасу юрби,
звернути геть з просторої дороги
на стежку вужчу, тиху і сумну,
обрамлену жовтневими квітками,
Життя може бути. Це так нині модно казати. Не тільки казати. Так жити. І так відчувати. Лише 'може бути'. Ні краплею більше чи менше. Облиш свої мрії. Без них жити в сто разів легше. Полиш сподівання. Вони приведуть лиш у прірву. Не жди подарунків від долі. В усьому знай міру. Не прагни. Не вір. Не чекай. І ніколи не згадуй того, що боліло під серцем. Забудь. Не оплакуй.
Занурся в буденно-важливе, моя вічно зайнята Марто!
Прожити без мрії можливо.
Єдине скажи: а чи варто?