Олена Красьоха
Солодкі миті
Ти стукаєш краплинками дощу в моє вікно,
Яке зачинене в моїй душі для Тебе вже давно.
Якби Ти знав – як я люблю цю музику дощу,
Я кожен день до неї нові ноти ще пишу.
Я забрела у хижинку, в якій живе любов,
Тут просто все й без зайвих ще розмов.
Тут цінять, бережуть і люблять Вас,
Розглядають тут душу, а не в профіль чи анфас.
Тут затишок, якого в світі не знайти,
Я цілую руки твоєї дружини,
Кожен пальчик твоєї дитини.
Вона – мати, ти – батько, Ви разом сім'я,
Ну а я лиш маленька в алфавіті буквочка я.
Так я людина з великої літери О,
Я водоспад, що стрімко падає із висоти,
І в кожній частоці мене присутній Ти.
Я водоспад, що кольорами райдуги на сонці виграє,
Щаслива я, бо Ти у мене є.
Твої очі – волошки,
В них печалі є трошки.
Вони вмиті дощами,
В них тепло є від мами.
Твої очі – це свято,
Ми поки любимо і солодко спимо,
Війна вже стукає до кожного в вікно.
Вже ненаситна зазирає хто наступний й кого брати,
Із тих кого так довго пестила й обігрівала мати.
Для мирного життя й щоб сіяти хліба,
Я в шкаралущу заховалася від тебе.
Мені тебе забути швидше треба.
Біжать в минуле мого щастя дні,
І дуже прикро на душі мені.
Хоч знаю – вороття в той рай уже немає,
Ідуть, течуть, біжать роки,
Старіють у селі хатки.
Щороку лиш весна народжується по-новому,
І тяжко-важко жить одному.
Співають і щебечуть всі пташки,
Яка вона ця жінка, що одягла фату і біле плаття?
Вона прекрасна й ніжна, як у озері латаття,
А також чиста й свіжа, як джерело гірське,
Та неповторна й загадкова, як корали, що їх ховає дно морське.
Вона – це пташка, у якої з щастя крила,
Котиться вже осінь клубочком з гори,
Чує вона дихання вже зими-сестри.
Пальчики дитячі у нірки біжать,
І вона ховає в кожну їх по п’ять.
Радість аж вистрибує із очей діток,
Життя у нас – тут Круть, а тут вже Верть,
Тут радощі й любов, а тут вже смерть.
Це так як різні страви в повара у казані,
Одні подобаються нам, а інші ― ні.
Цей кольоровий венігрет життя,
Свище осінь вже вітрами у трубу,
І додолу ронить ще журби сльозу.
Бо закінчується в кольори її кіно,
Чорно-білим вже стає воно.
Та в печалі музика й краса своя,