Олена Красьоха
Ти зажадав, щоби усе так як колись було.
Тоді чому ж тебе до мене так тягло?
Чому не втримався й зробив цей звабний крок?
Чи, може, ти хотів заглянути у таїну жінок?
Все сталося – ти пережив і зрозумів,
Сторінка перегорнута і світло вже нове,
Любов – любов-цариця - до мене ніжно йде.
Вона у квітах-травах, з усміхненим лицем,
Вона ще сонце ясне зі свіжим вітерцем.
В ній гама теплих, щирих і добрих кольорів,
Самотність має певні переваги,
Ти забуваєш раптом за розваги,
І поринаєш в пелену спокою...
А у думках – змінити щось?
У відповідь – залишитись такою.
Ви маятник і мій реальний час,
У кожнім перехожім я ще бачу вас.
Я марю вами і ночами знов не сплю,
Бо дуже сильно й щиро вас люблю.
Ви маятник, але не мій вже час,
Ти – надвечірок мій, ти – мій далекий горизонт,
Ти – дощ раптовий, але доля вкрала в мене зонт.
Я змокла дуже і тепер хворію я,
Ти – дощ негаданий, та ще й до того доля не моя.
Ти не в руці синиця, а журавель у небі,
Якби Ти знав, як глибоко ввійшов мені у душу,
Тепер з відкритими дверцятами у ній ходити мушу.
Бо щастя цього вже вона не поміщає,
Хоч я раніше думала, що у житті такого не буває.
Як виявилося, зустріч наша − це дарунок Бога,
Хоч ти не мій – та будеш у мені завжди,
Як свіжий подих вітру і ковток джерельної води.
Як ураган, якого я чекала все життя,
Й якому віддала усю себе без крихти каяття.
Ось так у Всесвіті зустрілись Ураган і Злива,
Все ходять й ходять долі поїзди,
Одні до щастя нас везуть, а інші – до біди.
І ми не вибираємо, і нам не вибирати,
Чи чисті й світлі ранки в купці чи ночі наодинці зустрічати.
Одні запізнюються, щоб не зустрілись ми з Тобою,
Я випробувана і обцілована бідою,
Та розсипається усе як поруч я з Тобою.
Я у стихії цій є бажана й своя,
Тут лише море, чайки, Ти і я.
Ти — корабель, а я Твої — вітрила,
Я водоспад, що стрімко падає із висоти,
І кожній часточці мене присутній ти.
Я водоспад, що кольорами райдуги на сонці виграє,
Щаслива я, бо ти у мене є.
Як в тепле літо увірвалась осінь,
Так ранить душу твій холодний погляд досі.
І хоч я звикла вже до хмар, які пливуть по небу,
Та все ніяк не звику жити я без тебе.
Твоя любов була вогнем і дуже гріла,
Я сховаюся в айстрах і вип'ю красу їх до дна,
Найвродливіша в світі щоб для Тебе була я одна.
Я веселкою стану і проллюся дощем доброти,
І що я найщиріша – щоб сказав мені ти.