Анатолій Черняхівський
День зітхнув вітерцем і приречено
Відійшов у минулий час,
Залишивши про себе для вечора
Безнадійно- сумний парафраз,
Звабливо пахла рута - м`ята,
Манили далі дніпровІ -
Вночі так легко заблукати
У свіжоскошеній траві.
Сховався місяць - вічний сторож.
Затихла ніч... Спинився час...
Безвимірний світ незатишшя,
Огорнутий мороком тайн, –
За вікнами майже тиждень
День якось знітився, потух
Під зливами осінніми.
Спадає ніч на мокрий брук
І обростає тінями.
Твій дім, задивлений у сквер,
Балкон з каріатидами,
Такого літа не було, як цьогорІч,
І зорі так не сяяли ніколи...
Яка зворушливо - п"янка серпнева ніч!
А як чудово пахне матіола!
Кохання наше - мрійний острівок
У морі щастя літнього розмаю...
Ми, власне кажучи, й самі не пам"ятаєм
Причин образ. Та і не в тому суть.
Нас все одно щось вперто розділяє,
Щось не дає образам тим заснуть.
Природа вся у падолисті...
Повторно-неповторна мить...
Над занімілим древнім містом
Осіннє вогнище горить.
Палахкотять красою клени
Розтанув в темряві вокзал
І силует твій на пероні.
Твоя непрохана сльоза
Скотилась у моє безсоння.
Довершеність ліній жіночого тіла -
То найпрекрасніше диво із див,
Бо, певно ж, Бог знав, чого жінка хотіла,
Коли він її творив!
Містечко юності на спогади багате…
Хоч в ньому скрізь модерний неоліт,