Анна Лисенко: Всі вірші автора

своїй ампутованій половині я читаю вірші уже в спину,

розказую про те, що в принципі, якщо захотіти,

і викинути весь підлітковий максималізм,

і видалити з плей-листа Земфіру,

то жити і не писати йому цілком можливо.

але все ж я лежу, дивлюсь в стелю,

веду з ним монологи в районі серця,

блістер кетанолу, три упаковки “колдфлю”

і жодного “люблю” в поштову скриньку твою.

я думала ти СНІД, чи ще яка смертельна хвороба,

а виявилось – банальна простуда, максимум, грип,

я перестала тримати тебе, й ти зник.

хтось би плакав, а я кажу “чудово”,

й вивожу це слово на зап’ясті лівої руки,

якщо серйозно, то без тебе мертво.

зустріч з тобою схожа на рецидив наркомана –

ось я собі живу, чай п’ю,

когось навіть кохаю.

абсолютно непогано виживаю,

звичайно не рай,

але номерів люкс я не вимагаю.

аж тут погляд, як ножа край,

а якщо от прямо зараз, серйозно, так дійсно не по-дитячому,

то всі оці історії про принців, про “власних” і інше – казочки.

теорії, всі як одна твердять, він знайдеться,

але йде час, а от саме він чомусь не знаходиться.

може тому що міфічного саме Того, якого треба, нема?

калейдоскопом пробігають інші, і ти з надією “може ось це він?”

і дійсно, з ним зорі на пів-галактики ближче, і руки у нього тепліші,

а якщо серйозно, то нічого серйозного.

я виживаю.

ти вчив дзвонити по нагальній потребі,

і важко усвідомити,

що дзвонити, по суті, не треба.

все дуже просто.

дорога завжди веде в небо,

або в Рим.