Катерина Хвильнюк
Сонце, звідки усі ці рани?
Залікую кожну із них.
Розкажи, що за білі шрами?
Які секрети бережеш ти?
Твої родимки немов сузір'я,
Я люблю їх найбільше за все.
А хочеш, тебе намалюю?
Тонкі руки холодні твої,
Ті самі очі, в яких я тонула,
Тихий голос, як уві сні.
Так прекрасні всі твої риси,
Не можливо забути їх,
Я могла б бути твоїм ворогом,
Найсуворішим з усіх,Відчувалась би твоїм мороком,Та не візьму на душу цей гріх.Нема в мене тієї злості:Зовсім інший вогонь в очах.І ти знаєш, із нас обох биЯ одна відчувала страх.Адже страшно дивитись у вічіТакі люті, чужі й пусті.Я не буду повторювать двічіЙ покладу тобі лист на стіл.
В мого кохання очі кольору кави,
Яку я п'ю щодня і забуваюсь до нестями.
В якій я хочу захлинутись
Й дістати до дна.
Коли я навіть втоплюся
Це ж не твоя вина.
Небо ніжніє у вікні
І хмари там сумніють,
Та не сумуємо лиш ми,
Мов діти, що радіти вміють.
І квіти посміхаються,
А на вустах ввижалися два слова,
Неначе промовлялось:"Я люблю"
Але ніхто не зрозумів, про що ж йде мова,
І ти стояла мовчазна, бо розуміла:"Загублю".
Мої думки так сильно тебе мучать,
