Володимир Каразуб
Надто важка пелена на його плечах.
Крізь туман проглядається сонце його століття.
Хтось малює для нього картини розкішних троянд
Де зіпершись на меч він чекає сліпучого світла.
І вагання душі мов на шальках старих терезів
Не зрівняє любов із кривавими слізьми бою,
Усе давно позаду. Крок вперед
Ідеш назустріч погляду в минуле
Вдивляючись в давно прожиту синь,
Що стала тьмяною у пам’яті тепер.
Гойдає листя день і сонце пригорнули
Біляві хмари спогадів зі скринь
Він йшов у ліс по дрова і вертався
Зі скіпками під нігтями й тягнув
Прив’язані до ровера шнурками
Порізані гілки і по дорозі
Встромляв зустрічним, словом, шпичаки,
Мов бив наввипередки, щоб його заняття
Це тільки страх накреслює межу
Яку здолати дозволяє хист
Якщо любові пломінь не пожух
І смуток не зійшов у падолист.
Торкнись рукою юності колін
І поведи угору вище них,
Зима у листопаді. Перший сніг
У світлі ліхтарів згасав мов іскри
Зникаючи за сяйвом, що лилось
На вулицю нічного запустіння,
І наші тіні падали на бік
Вливаючись у чорно-синій морок
Ти станеш васалом її ночей,
Коли місячне сяйво, здається, що випав сніг.
Зложивши долоні в долоні її страстей,
Прийнявши покору поклоном до ніжних ніг.
Ти станеш васалом її ночей.
Святою реліквією будуть її уста
Не повні печалі вітрила твої,
Не п’яні від теплого бризу, що в хвилях.
Ніяк не відчалиш від тих берегів
Де мила твоя залишалась.
А море сліпило лускою хвилин,
Тихо, тихо
Послухай, як дихає
Невагомість
Ночі
Серця,
Мови,
І тільки час зведе на пси
Юнацький шал і пломінь плоті,
І скільки долю не проси
Прощання й смерть завжди в роботі.
Хоч сонце в літній позолоті
Влива безсмертя у раба,
Небо останніх днів буде кольору твоїх очей,
Я дивлюся у них, переплавивши власний голос,
На темний камінь, і кинувши в пливкий портал
Де немає завтра, і немає для тебе сьогодні
Птахів. Безпричинно, можливо, хвилинне хвиління слів
Перебитих ключиць, сновидіння дзеркал і часу,
Ошаленіла. Стільки переливається в тобі кольорів,
Птахи. Шумовиння хвиль, гомін колонії фаетонів
Закривають сонце і під воду ідуть береги,
Островів,
Що були лиш примарним спасінням, самотнього від любові.
Скелі та піна. Спрага. Пустелею із води,
В цей світ, що з каменю, землі й піску,
Води та пилу, куряви і вітру,
Дощів холодних, злив, громів тріскучих,
Гарячих сонць і білоклубних хмар,
Приходять сни розбурхані під небом
Стихій, війни, любові, чванства, страху