Володимир Каразуб
В тобі я бачу гомінкий вертеп,
Пістряву веремію перед святом,
В тобі не мало витрат і потреб
Але в любові щастя не багато.
Хоч мова в тебе ніжна та пуста,
Хоч заздрю прямоті твоїй прицільній,
Сутінки відтепер приємніші.
Світло люстри одягає предмети у тьмяні ризи,
І можливо тому відвертаєш від променів очі,
Аби не бачити гострих ребер,
Рівнобедрених конструкцій архітектури, облич,
Що зникають у перспективі запилюжених вулиць,
Віщували нічого дивного,
Хмари неба лазурного сну,
І в промітті ліловозастиглому
Розворушили першу сльозу.
І померкла розписана тишею,
Я не зустрічаю її на початку долини метафор, в той час коли
Могла б залишити серце своє легким
Натхненно слухаючи солодкомовного злочинця, але тоді —
Як біля руки повинен стояти хтось із шрамом на смуглім обличчі чи
З переломаними костями.
Я бачу його плащ ночі, гордий виклик подвоєного підборіддя і я знаю, що він говоритиме про "софію".
Усе забудеться, як чресла, устя, тать,
Як давній блуд, тщета старих історій,
І буде свій у нас вшетечний ґвалт,
Немаль, до слова, березневих оргій.
І буде став, і лопотання крил,
Колись мені подобалась вона
У ті часи коли жагливий погляд
Був рівноцінний шепоту сукна
А дотик вуст, немов посвідок бога
В якому дух любові та знемога
Пустили в храм оманливих речей
І
Дзеркала залишають твої відображення
В своїй пам’яті. Вони перетасовують їх як картяр,
Що ніколи не махлює і не зиркає на перстень сонця,
А твою присутність помічають коли ти
Він так завзято говорив неправду,
Що й сам повірив сказаним словам,
І кинувшись в розпусту з головою,
Та будучи обманутий собою
Він опинився з нею сам на сам.
Але і в дзеркалі розвінчаних ілюзій,
Це блазень блазнює, міркує в голос,
Складає з літер слова та речення
З осколків любові, з дрібних осколків
Зшиває книгу свого приречення.
Він марить, вигадує, мудрагельствує,
Дозволь вустам сказати те, що дмуть
Вітри в серцях сполокані дощами,
Та поцілунком не дозволь йому
Зректись грози, що в’юниться над нами.
Слова твої, без подиху – пусті
Як полотно, що зовсім не зворушно
Слова повинні бути промовлені.
Хіба ти не чуєш, як відчайдушно
Намагаюсь придумати для тебе пісню
Як перебираю просіяні слова, що ходили із уст в уста
Випиваючи з перевернутого келиха неба причастя терпких історій.
Хіба ти не чуєш шепіт отих сторінок, що витають над нами!?
Чи ревінням далеким між хмарами повняться відзвуки,
В голосінні, здається, чорнішає небо китів,
І чорнилом заправлене лоно небесної музики,
Порожньої ночі, важких океанських хвостів.
Б’ють фонтаном зі свистом повітрям наповнивши тушу,