Надія Ковалюк
Ти пам’ятаєш той далекий час,
Коли цвіли ромашки білі-білі?
Така любов буває тільки раз.
І ми були-замріяно-щасливі.
Від ніжності-всміхались береги…
А дотики-мурашками по шкірі…
І губи твої-рідними були.
Розірви всі нитки і вузли,
Що пов’язують нас із тобою.
Наче свічку вночі, загаси
Те проміння, що зветься любов’ю.
Промайни, наче потяг вночі,
Переплутай до мене маршрути,
Розчинись у вечірній імлі,
Ну от і все…подай-но запальничку.
І з спогадів зроби мені коктейль.
Любов до тебе – жевріє як свічка.
Вона святкує свій останній день…
То скиглить, то несамовито б’ється
Як в клітці птах, що зроду не літав…
Ти так уміло доторкнувся серця,
Я вдячна Богу за своє життя!
За всі винагороди і за втрати,
За те, що є, й за те, чого нема,
За те, що маю і не можу мати.
За свою долю – солодко-гірку,
За всі мої польоти і падіння,
За щиру душу, за любов свою,
Все частіше із серця летять
ВІрші,
І чорніші воронячих крил
Ночі,
А самотність чуттєві листи
Пише
І здається, у нас вже один
Почерк…
Кленове листя падало до ніг,
Ховаючи самотність сірих вулиць.
На перехресті пройдених доріг
Раптово наші долі розминулись…
Води багато витече з річок,
І випадково я тебе зустріну.
Багато з неба упаде зірок,
Ця ніч застала нас зненацька
І самоті поклала край.
Немов летіла дивна пташка,
Відкривши нам дорогу в рай.
І ми відчули, як буває,
Коли рідняться душі враз.
Немає “ти”, і “я” немає.
Присвячується українським жінкам-заробітчанкам
Так буває…Кому яке діло,
Що на небі всі зорі – чужі,
Що хворіє частіше не тіло,
А частина твоєї душі?
Хтось зігріється в рідних долонях:
Шукатиму до щастя я свій путь,
До справжнього, до самого земного.
І стрілки на годиннику завмруть…
Сьогодні-день народження у Нього.
Я серцем напишу йому листа,
Якому не дійти до адресата.
Мені на це не вистачить життя-
В ім’я любові… Ні, наперекір!
Не лізь у мої спогади павуччям!
Я на шматки розрізую цей біль,
зціпивши зуби, тихо і беззвучно.
І щастя не шукай, його нема!
Воно стекло дощем між сірих вулиць,
де сиву осінь всмоктує земля,
де наші долі слізно розминулись.
Хороший мій… Недавно ще коханий…
Із волошковим полем у очах.
Колись твій образ срібними нитками
Вплітався в моє серце по ночах.
Далекий мій… Приніс ти стільки болю,
Що вистачить на декілька життів.
Та не була б застужена тобою –
Якось дивно ми створені,- люди:
Уникаємо слова “добро”,
Боїмося його, як отрути…
Ми все щастя шукаєм свого.
Та існують в житті якісь речі,
Що збагнути не можемо всі…
І нервово сутулячи плечі –
