Надія Ковалюк
Не займай мою душу…не треба,
Я не вбита тобою…жива.
Знаєш,я,на відміну від тебе-
Не кидаю на вітер слова.
Але,врешті,кому яке діло,
Що не справдив найбільшу із мрій?
Я дарую тобі своє тіло,
В полях України, далеко-далеко
Де сонце ховається в житі,
Від суму і туги вмирала Лелека,
А їй би ще жити і жити.
Загинув коханий в холодному краї
Де люті вітри-буревії.
Без нього-і зорі на небі не сяють,
Без нього і крила німіють…
Я вірю у тебе,як вірять у Бога,
І віра моя – кришталева і чиста,
Бо ти – жовтокоса, бо ти – синьоока,
Бо серцем колисана, рідна Вітчизно!
Хто прОкляв тебе, обездолена земле?
Ці гнізда лелечі, каштанові стіни…
Невже твоя зірка завчасно померкне?
Не треба більше спогадів…Мовчи!
Хай за плечима стогне й плаче вітер,
допомогти не може він нічим,
що в нашому саду вмирають квіти.
Не воруши той день, коли ти йшов,
в думках перебираючи причини.
У тім, що вічна пам’ять, не любов,
Я – причина нестримних фантазій,
Джерело твоїх райдужних снів.
Я – червона троянда у вазі,
Прикрашаю святковий твій стіл.
Я – твоя попелюшка у казці,
Я – зоря,що упала до ніг.
Наче карта червової масті –
Душа моя! Відкрийся і скажи:
чому всі карти сплутались в колоді?
Кудись поділись всі мої тузи…
А злодій час гуляє на свободі,
безжально забираючи роки.
Де взяти стільки мудрості і сил?
Черпнути з неба те велике вміння:
Журилось сонце – жовтощокий сонях
у павутинні, сплетенім із хмар.
Я так хотіла у твоїх долонях
журбу сховати, але ти – мовчав.
Зірки з’являлись – немовлята ночі,
від доторку її чарівних крил.
Я почуття, мов зорі,непорочні
Не згадуй про мене,не смій…
Не дай мені знову відчути
Той втрачений рай…ти не мій…
Чужий, але ще не забутий.
Не згадуй,бо досі болить…
На серці і так одні лати…
Чому так буває: лиш ” мить”,
Згорає сонце у долонях неба,
Вже ніч сплітає зоряні вінки.
Ти знаєш,він у мене – те, що треба,
І все б – нічого, але він – не ти…
Чия вина у тім, що так буває?
Будуй мости хоч до самих зірок,
Кохання або є, або немає,
Чи знаєш ти,як я тебе люблю?
Бузковими п’янкими вечорами
Живицею-сльозою напою
Твої вуста,щоб загоїти рани.
Русалкою до тебе припливу,
Манитиму очей зелених блиском.
Всі зорі з неба в жменях принесу
Я так хочу забути тебе,
Бо здається, що далі – вже прірва.
Відчуваю, що годі уже,
Але пам’ять – така непокірна.
Надто важко тепер підвестись,
(Я фатально спіткнулась об тебе).
Наче зірці, що падає ниць –
Я спогади збираю всі докупи –
Хай вітер їх розвіє між степів…
Мені б тебе, як марево, забути,
Сховати в лабіринтах своїх снів.
Тебе я з свого серця вириваю,
Сльозами омиваю всі сліди.
За хвилю до омріяного раю
