Неоніла Володимирівна Гуменюк
Сиві коники,
Зникла юність золота
Десь за обрієм.
В сіру куряву доріг
Пішла молодість,
Зрілість стала на поріг,
І душу хай тішить розмай,
Бо скоро покотиться-котиться
Вже літечко за небокрай.
Замінить віночок ромашковий
Айстр диво-калейдоскоп,
А пелюсточки трояндові
Багато-багато років,
Тут воно ж, за кілька кроків,
А ти його не помічаєш.
Доленька ходить поруч,
Лиш придивіться уважно,
І, може ви зовсім скоро
Чарівний спів птахів лунав,
Збирали жменями суниці,
Літо ж так щедро пригоща.
Нарвав букет білих ромашок,
З трепетом серця дарував,
Ти ж їх так любиш, моя пташко.
Таку гарну і ніжну-ніжну,
Яка душу твою потішить,
Про кохання моє повіда.
Тобі усмішку подарую,
Заворожу тебе, зачарую,
Гляну в очі твої блакитні,
З дитинства у серці живе,
Пісня зринає із вуст моїх
Й лебідкою гордо пливе.
Так я окрилена піснею
Іду по життєвій стезі,
Рятує вона і від відчаю,Вселяє надію мені.
Така багряна й різнокольорова,
Рябить в ставочку хвильками вода
Й корабликами листячко вербове.
З"явилися вже стрічки золоті
В зелених косах білої берізки
І трави всі зробилися руді,
Несло в руках скрипочку
Із срібними струнами
Осені в даруночок.
Щоби диво-звуками
Чарувала музика,
Дощова та сонячна
Не живе давно ніхто в нім,
Простір травам, споришам.
Та ступлю лиш на подвір"я,
Чую голос, ненько твій я
І щемить моя душа.
Чорнобривці, рута-м"ята
Осінь розкидає скрізь
Та бере високу ноту
На тонесенькій струні
Срібній бабиного літа,
Чуєш дивний її звук?
Пролітає він над світом
І пам"ятаймо мить, коли любов цвіла
Трояндами, ромашками, тюльпанами,
В серці запалила іскорки тепла.
Життя таке коротке й швидкоплинне,
Літа біжать так стрімко, мов бистрая ріка.
То ж бережім, шануймо ми любі "половинки",
В старім саду батьківськім яблуневім,
Ніхто не доглядає вже за ним,
Та він здається казкою для мене.
Це батько їх колись давно садив,
Плекав ті яблуньки, наче маленькі діти,
Ми ж дивні імена давали їм,
