Неоніла Володимирівна Гуменюк
Дощиком рясним,Сердився на неї й гримав
Буркотливий Грім.
Ніжно Сонечко всміхнулось
І не стало сліз.
Виріс в Небі понад Лугом
Веселковий Міст.
Торкнувся моєї долоні
Губами своїми теплими,
І сповнилось серце любов"ю,
Що линула піснею дивною,
Струмочком дзвінким полилася,
Горнулася радості хвилею
Яка одиноко стоїть край села,
Там зелен-барвінок, трава неприм"ята
Й троянда під вікнами вже відцвіла.
Охоче пройдуся стежками дитинства,
Хоча заросли полинами вони.
Додасть мені сили прозора і чиста
Не завжди вишите барвистими нитками:
І колючками встелене воно,
І гострими твердими камінцями.
А треба йти по ньому день у день
І не боятись труднощів ніколи,
Можна й поплакать, поспівать пісень,
В душі болючу лишить рану,
Дошкульного достатньо слова,
Щоби аж серце похололо.
Легше від того комусь наче,Коли душа твоя заплаче.
А ле Всевишній усе бачить,За усе зло колись відплатить.
Хоч згодом будеш жалкувать
Так промайнуло, наче день один:
І радості текла бурхлива річка,
Та болю й втрати був нестримний плин.
Мене любили, вірили, кохали,
І заздрили, ненавиділи теж.
Я намагалась не звертать уваги,
В ніч, як місяць в небі повний,
Мерехтять золотом зорі,
Сон утік далеко звідси.
Наче вдень, так видно всюди,
Стихло все, дрімає тиша,
Місяць на траві залишив
Багрянцем сяють маків пелюсточки
Та чути жайвора вгорі чудовий спів
І крилечка тріпочуть, мов листочки.
Донизу небо кида бірюзу,
Яка вкриває васильки-волошки,
Рясну пустити може ще сльозу
Барвистеє літечко
На коромислі веселки
Носить воду з річечки.
Її сіє-поливає
Крізь сонячне ситечко,
Квіти й трави напуває,
Кожна його червона крапля,
Дівочу шию обів"є,
Немов би обійняв коханий.
Її серденько звеселя
Воно яскраве, гарне й чисте,
Надію в серденько вселя
Як було тоді колись в дитинстві,
Сизая голубонько моя.
Хто поверне дні оті чудесні,
Коли пісня й усмішка твоя
Й руки працьовиті душу гріли?
Образ твій, як сонечко сія,
Фіолетові,
Це фіалочки живі
У букетиках.
Вмиті дощиком рясним,
Сяють блискітки,
Гріті сонцем золотим
