Неоніла Володимирівна Гуменюк
Дивиться він так уважно навкруг,
Красень-синочок весни диво-квітень
Коня свого пастись пускає на луг.
Хоча там травичка ледь-ледь визирає,
Малесенька ще бліда зелень її
Матінку-землю помалу вкриває,
У день погожий весняний,
Берізоньки дві білокорі
Зелені стрічки заплели
У кучеряві коси довгі,
В горошок чорний сукні білі
Їм личать, бо такі чудові,
Зеленої травички,
Неначе вишиванки
Кульбабок жовті личка.
Далі - барвінок в"ється -
Блакитні оченята,
Вузька знайома стежка,
Яка одиноко стоїть край села,
Там зелен-барвінок, трава неприм"ята
Й троянда під вікнами вже відцвіла.
Охоче пройдуся стежками дитинства,
Хоча заросли полинами вони.
Додасть мені сили прозора і чиста
Відмірюєм наше життя,
Бурхливими ріками скреслими
Удаль відпливають літа.
Лелеки до гнізд повертаються
І літечко знову прийде.
Ате, що було - розтануло,
Там плавали усе літо та й гусоньки дикі
І лебеді зупинялись на перепочинок,
Качки дикі купалися та ловили рибок.
Милувалися красою всі, кому бувати
Довелося тут.А нині його не впізнати:
Все поросле очеретом, всохло, замулилось,
Сяє й мерехтить зірками ясно
Та піну із парного молока
На кучерявих залишає хмарах.
Тече собі молочна та ріка,
Яка є багатьом дороговказом,Насамперед завзятим чумакам,
На їхню ж честь сузір"я це назвали.
І дістань з неба зорі кохання,
Хлюпай ласки тих сонячних злив
Та купай мене в них аж до рання.
Захисти своїм дужим крилом
Від пересудів, ока лихого,
Від пліток та від зайвих розмов,
Ті почуття, що про кохання?
Але я знаю, слів не треба,
Лише поглянути на тебе
І ти в очах моїх читаєш
Все, що тобі сказати маю.
2017 р.
І дзвониками забриніло,
Линуло грозами-дощами
Та землю щедро напоїло.
Зрум"янило суницям щічки,
Вдягло віночок волошковий,
Всміхнулось сонячно й привітно,
Цього у заметіль не розбереш,
Негода ж бо так ловить в свої сіті
Кожного, хто в цей час іде.
У валянки сніг сиплеться й за комір,
Мороз щипає так, що аж пече.
У таку пору слід сидіти вдома,Липовий пити чай із калачем.
В старім саду батьківськім яблуневім,
Ніхто не доглядає вже за ним,
Та він здається казкою для мене.
Це батько їх колись давно садив,
Плекав ті яблуньки, наче маленькі діти,
Ми ж дивні імена давали їм,
