Олександр Жиго
Як тільки ніч почує волю
І зробить у майбутнє крок,
Розкриє небо парасолю
З жовтавим поглядом зірок,
Помастить сріблом плин річковий,
Гукне совою далину,
Дивилось сонце у калюжу,
Ішли мовчазні покупці,
Я віддавав сьогодні… душу,
Торбинку стиснувши в руці.
Сусіди торгували крамом,
Якесь ганяло циганча,
Як мине нескінченність літ
І зоря упаде раптово,
Чи хитнеться для тебе світ,
Якщо згублю назавжди слово?
Як розтане далекий спів
У жаданих обіймах тиші,
Там, де реальність загубила суть,
Там, де думки й хвилини первозданні,
На спинах диск земний кити несуть
У нескінченнім, вічнім океані,
Де для тривоги завжди не сезон,
Не проявляє розпач втіхи гучно,
Квадратик почорнілого вікна,
Мандрує Марса вишенька червона.
У мене є горішки і луна,
Порожній двір і кіт на підвіконні.
Виблискують срібляники роси,
На дереві сидять ворони сонні.
У глухої стіни,
Підім’явши перину,
Я дивлюся у сни,
Наче в Рай скрізь шпарину.
Може, янголи там,
Може, спогади давні,
Я вітаю вас, друзі,
Допоки ми є незабутими,
Доки в жилах рахує
Останні роки метроном,
Потім прийде чума,
Хтось поляже під Крутами,
Сьогодні в душі
Блюз
І плескає дощ
В долоні,
Це примха така
У муз,
Вечір. Вулиця. Верона.
Перехрестя древніх діб.
Неприкаяна ворона
У калюжі мочить хліб.
Хтось сміється за стіною.
Чути дзенькання струни.
Вода та хліб – і вся вечеря.
Сідає смуток на чоло.
Хтось тихо стукає у двері.
Кого іще тут не було?
Кому і що іще віддати?!
Як по землі вас носить Бог?!
Весняний день кудись відплив,
Немає місяця (ще рано),
І силуети старих снів
Малюють в темряві каштани.
Тумани курять димарі,
Іде луна поснулим містом,
А літо буде років через сто,
Коли вже буде соромно не бути,
До краю моря бігтимуть авто,
Кульбабок в небо рушать парашути.
А зараз – капелюхи і пальто,
На чоботи та черевики мода,