Олександр Жиго
Ідуть дощі. Збирає речі літо,
Кладе до торби світло і тепло,
Аби узимку спогадом трусити
І променями сипати у скло.
Пташиний спів злітається докупи,
Дає смаку останнім голосам,
Блищить асфальт –
Уламок чорний ночі,
Насичене повітря
Сивиною,
То тихий дощ,
Він тихо жити хоче,
Я вітаю вас, друзі,
Допоки ми є незабутими,
Доки в жилах рахує
Останні роки метроном,
Потім прийде чума,
Хтось поляже під Крутами,
Сьогодні про небо мовчать дерева,
Сьогодні будинки кричать про розлуку,
Не лляють свіжість фонтанні леви,
Не губи а вітер цілує руки.
І десь відлетіло гаряче літо,
І грається вічністю сивий лютий,
Пробач мені за прикру необачність,
Останній штрих
В сплюндрованій добі,
Я був повинен
Висловити вдячність,
А вийшло те що є,
А літо буде років через сто,
Коли вже буде соромно не бути,
До краю моря бігтимуть авто,
Кульбабок в небо рушать парашути.
А зараз – капелюхи і пальто,
На чоботи та черевики мода,
Зоряна насіялась дорога.
Тиша. Свіжість. Досить для душі.
Ходить серпик місяця-дворога
У вугільно-чорнім кунтуші.
Обрій тішить хмарними човнами
Що везуть із вирію красу,
Сьогодні в душі
Блюз
І плескає дощ
В долоні,
Це примха така
У муз,
Агов! Чи є люди у хаті?
Дорослі. Маленькі. Усі.
А можна до вас завітати?
Що, можна? Велике мерсі.
Хоча тут у вас тіснувато,
Та це не завадить мені,
Вітер закоханий,
Простір і тиша,
Сонячний грошик
Торгує лицем,
Обрій природа
Серпанками пише,
Вечір. Вулиця. Верона.
Перехрестя древніх діб.
Неприкаяна ворона
У калюжі мочить хліб.
Хтось сміється за стіною.
Чути дзенькання струни.
Ховаю сонце у валізу,
І недописаний рядок,
Корява місячна мармиза
Мов відгодований божок
Втулилась в перехрестя вікон
(Шука подачки? Ніби ні)